Річниці Євромайдану присвячено…

Скажу відверто – коли зібралася перша сотня студентів під Стелею Незалежності, я приїхала туди перед роботою з термосом і стрічкою, але дивилася на все скептично, пам`ятаючи 2004 рік і не вірячи, що щось цього разу вийде. Дякувала тим, хто стояв, пишалася людською мужністю, намагалася вірити, але ілюзіями себе не тішила. Не тішила до тієї страшної ночі 30 листопада. Ранок суботи, 30-го листопада, пам`ятаю так, ніби все це було вчора, але не з нами. Після цього – майже рік життя в тумані.



Тоді, вранці, все мало бути за розкладом вихідного дня. Прокинулася, за звичкою потягнулася до телефону перевірити новини, а потім, не вірячи своїм очам, в сльозах почала набирати номер телефону тих, хто був там. Досі пам`ятаю те відчуття, коли слухаєш гудки і молишся: лиш би на тому кінці підняли слухавку і сказали, що все добре.

Потім, щотижневе Віче, щогодинний перегляд новин, багато сліз і посмішок крізь сльози. В мене вперше за все життя з`явився навіть не страх, а дивне відчуття, що це все випробування, яке мусимо пройти. Страшно було не за себе. Вперше в житті стало страшно за тих, хто опинився в епіцентрі пекла, хто щохвилини ризикував життям. Це був той момент, коли жінки згадали, що є чоловіки і були вдячні, що з ними не страшно. Вони готові були йти на передову, носили канапки, допомагали як могли, але щиро вірили в краще – бо поряд були вони – захисники, чоловіки, герої.

Пам`ятаю, як з колегами вранці на роботі плакали від чергового перегляду новин і згадки про перших загиблих. Ну не вірилося в те, що відбувалося. І ще більше не вірилося в те, що це тільки початок.

Зізнаюсь – я не була на Майдані в період обстрілів. Мене туди просто не відпускали: мама, яка знаходиться за 300 кілометрів, але не переживе, якщо щось станеться; відчуття відповідальності за тих, хто поряд, за тих, кого любиш. Але не страх.

Пам`ятаю, як було моторошно в той день, коли закрили метро, зупинили транспорт, а містом одна за одною їздили “швидкі”. Те панічне відчуття, коли дістаєшся пішки додому і страшно не від тієї кількості кілометрів, які йдеш, а від того, що далі… Мені здається, готові тоді ми були до всього.

Те, що ми переживали тоді у столиці, порівняно з війною на Сході, вже зараз видається дрібницями (як би це не звучало). Хоча, насправді, це був переломний момент, після якого майже не залишилося страху. Не буду приховувати – останній рік я плакала ледь не щодня. Дивилася на все і просто не могла стримувати сльози. Вперше в житті з`явилося розуміння того, що треба цінувати, тих кого хочеться цінувати, бо в будь-який момент їх може просто не стати. З`явилося розуміння того, що пережити можна будь-що, головне, щоб мир був.

Зараз українці дійшли до того, що сліз вже немає. Є відчуття, що перемога буде за нами, що б там не було далі. Ми готові до всього, хоча дуже сильно віримо в щасливе Різдво і сонячну весну. Лиш би рідні були живими.

Автор: Наталка Комарницька