Втеча…

Втеча...
Втеча...

Часом хочеться сховатися від людських поглядів. Хоч на хвилинку. Перестати відчувати себе якимось непомітним гвинтиком в механізмі. Припинити плисти за течію і виразити своє «Проти». Звісно від самого себе не втекти, як би цього не хотілось. І повертати в інше русло – не обов’язково. Просто потрібно трохи перепочити. В такі моменти бажаєш стати єдиною з природою. Прихилити до неї свою душу, як немовля, що горнеться до рук матері. Я люблю такі місця, де природа по-дівочому цнотлива. Коли ти не бачиш тут ніяких проявів присутності людей. Ні до того часу, як ти сюди прийшов, ні в той момент, коли милуєшся її красою. У людей, взагалі, є дуже шкідлива звичка – оскверняти. Руйнувати, ламати, принижувати… Звісно, розтрощити набагато простіше, чим збудувати. Але у випадку з природою, краще залишити все як є. І коли люди не прикладають до неї взагалі своїх рук, чи це найбільша їй користь від них? Ми постійно намагаємося прогресувати, заповнити все новітніми технологіями, але в кінцевому рахунку, таким чином деградуємо, перетворюючи себе з живого організму, здатного на почуття та емоції, в механізм, спрямований виконувати запрограмовані дії.



Невже природа не красива сама по собі? Ось так, як була створена? Зараз, щоб відчути це повною мірою, потрібно дуже довго шукати те особливе місце. Але коли пощастить все-таки його віднайти, спробуйте насолодитися ним на повну. Зустріньте світанок, прокиньтесь з природою разом під торохтіння пташок. Зробіть перший крок по зеленій траві, обмиваючи свої ноги прохолодною росою. Прийдіть до джерела, щоб наповнити свій шлунок прозорою гірською водою, і проковтніть кілька ягід чи поласуйте іншими дарами, якими щедро наділена земля. Підніміться на вершину гори і вдихніть повітря на повні груди, намагаючись якнайдовше запастися запахом сосен. Дайте відпочинок власним легеням від відходів автомобілів. Подаруйте їм маленький шок. Просто станьте в центрі поля і закружіть навкруги. Хай затанцюють в одному шаленому танку блакитне небо і птахи, що час від часу з’являються в ньому. Нехай закружляє перед очима невгамовна зелень трав, а тіло хай насититься запахом польових квітів. Прислухайтесь до нових для ваших вух звуків: дзюркотання струмка, пташиного цвіркання. Проведіть весь день в такій ідилії і зустріньте сон під мерехтіння зірок і далекого сяйва місяця. Заплющте очі і намагайтесь щосили запам’ятати ці приємні моменти, щоб з новим подихом приступити до буденних проблем, якими так і кишить наше життя. Особливо, якщо воно минає у міській місцевості.

Спокусливо? Але часто ми шукаємо таке місце не тільки, щоб отримати естетичну насолоду, а маючи надію, що хоч тут можна зупинити той вихор проблем, який постійно звалює нас з ніг у реальному житті. На жаль, ми не можемо там пробути довго. Та й нам це не під силу. Бо ми вже так звикли до наших телефонів, Інтернету, що у нас обов’язково почнеться проявлятися наша, майже наркотична залежність. Мені особисто неймовірно болісно від того, що вирушаючи подалі від цивілізації деякі не говорять про красу природи і про те блаженство, яке мало б охопити їх від поєднання з нею. Вони розповідають так, начебто здійснили якийсь неймовірний і героїчний вчинок, пробувши без засобів зв’язку. Але такі вже ми, люди 21 століття. У нас ніколи немає часу. Ні на мрії, ні на відпочинок, ні на саме життя. Ми постійно, як заведені дзиґи. Працюємо і працюємо, а в проміжках часу між роботою та задоволенням біологічних потреб, проводимо в гаджетах, створюючи там свій особистий світ. І де вже тут милуватися природою!

Автор: Виктория Ремская

Втеча...
Втеча…