Я хочу волі, дайте хоч ковток!

Я хочу волі, дайте хоч ковток!

Ось уже двадцять четвертий рік вільної і незалежної України мітла, яка змінювалась у різних проміжках часу в нашій державі мела по-новому, але все ж в одному і тому ж напрямку – до біса.



З часу оновлення влади в нашій країні пройшло не так багато часу, але певні висновки вже зробити можна. Наша свобода набула запаху шоколаду, який дурманить нашу уяву і розум, але ніяк не свідомість. Після подій, що сталися на Майдані і продовжують ставатися на Сході, громадяни нашої країни стали надто кмітливі і духовно сильні, щоби вірити обіцянкам і слухати оманливу брехню, на кшталт: «Заживемо по-новому, з новою зміненою демократією». Та змінилась вона лиш на словах. Наші слухачі вільного слова – це друзі, родичі, «стіни» соціальних мереж, але ніяк не ті, хто зверне увагу на твої слова, прийме їх до уваги та змінить наше життя та майбутнє наших дітей, внуків та й наше загалом на краще. Наша демократія – це слова, які, на жаль, мовчать.

Ми хочемо волі, змін та віри у краще майбутнє, проте часто забуваємо, що двигуном дій є слово, і для кожного воно є або щитом – для тих, хто хоче сховатися подалі, від всіх подій, що відбуваються навколо, або зброєю, щоби почати ранити тих, хто не виконує належних дій стосовно твоїх вимог.

Та все ж демократію змінено, але не на діях, а в рамках нашого світогляду, ми знаємо, чого ми хочемо, але не можемо цього сказати. Змінивши владу, ми витягнули кляп із рота, та натомість накинули новий блискучий ланцюг собі на горло. Іноземцям він може здатися прикрасою, проте ми всі з вами знаємо, як нам живеться з цією «прикрасою» на шиї, приторним смаком шоколаду у роті та нестерпним болем у серці.

Та це не кінець свободи, кінець може прийти лише стражданням. Тому, до зустрічі після світанку…

Я хочу волі, дайте хоч ковток!
Я хочу волі, дайте хоч ковток!

Від автора: Я не політик, аби впроваджувати нові законопроекти, не філософ, аби осмислювати життя людства в нашій країні і за її межами і навіть не повноцінний журналіст, аби об’єктивно висвітлювати факти з життя наших громадян. Просто моє нестерпне бажання бути журналістом, служити світовим мас-медіа, все життя провести в шаленому темпі і насолоджуватися красою мегаполісу і цілого світу загалом змушує мене думати і писати. Думки змушують мене не тримати все в собі, а лише працювати розумово, контактувати з різними людьми, тим самим не зариваючи свій талант з дитинства в пісочниці, в зрілому віці – на землі, а після смерті – в самій землі. Ну і найголовніше – якщо помирати, то вільною!