Я хочу волі, дайте хоч ковток!

За роки Незалежності

За стільки років незалежності, 
До волі звикли, мов птахи, 
До неба синьої безмежності, 
До висоти… 
А зараз прагнуть нас скорити, 
Відрізать крила у душі. 
Та нам без волі не прожити, 
бо ми без неї не живі… 
Здається, світ відрікся нас, 
мов прокажені ми для всіх. 
І не вчухає шквал образ, 
Зі сходу знов зловісний сміх. 
І, ніби, все вже, обірвалось: 
Надія, віра і любов… 
Лише душа не наліталась 
І проситься до неба знов! 
Лише ковток, благаю, волі 
У синьо-жовті небеса. 
Я іншої не хочу долі… 
Я УКРАЇНКА!!! Й я жива… 

Знов тихо плаче Україна

Знов тихо плаче Україна, 
в очах людей: старих, малих. 
Душа загублена в руїнах, 
cпокутує свій гріх… 
А смуток, мов павук снує, 
На сході сонце у крові… 
то все печалі додає 
і знову сльози по лиці. 
Ніхто вже не боїться смерті. 
Та, навіть, це не є страшне, 
не та печаль, що тихо плаче в серці, 
а та печаль, що з болі груди рве. 
Кричу до Неба :”Боже милий! 
Невже це гріх любити волю? 
Без неї, наче птах безкрилий, 
кожен з нас клястиме долю. 
Помилуй Боже Україну! 
Бо віра наша ще жива. 
Хоч і душа іще в руїнах, 
бо груди рвуть палкі серця”. 

Автор: Мельничук Орися